Війна є ситуацією гострого стресу. Для батьків левова частина страхів зосереджується довкола дитини.
Ми розмовляємо про дітей молодшого віку, до 9 років, томущо коли розгортається пубертат є інша організація психіки людини та роботи свідомості.
Зараз кожне велике місто та містечка зустрічаються з необхідністю спускатися в укриття, зібрати дітей та взяти валізки.
Ситуація є напруженою і діти часто капризують - запитують чому та для чого це робити, я не хочу цього робити, мені неприємно. Ну мам.”
Найпоширенішою реакцією у батьків є бажання це подавити - “Я кому сказала. Заспокійся. Такий час і ти починаєш нити. Так, будь ласка”. І під таким тиском хочеться привести тку дитину, щоб вона нас слухала.”
Природа та наслідки такої поведінки зрозумілі. Це вартує контакту з дитиною. Дитина відчула відторгнення. Діти молодшого шкільного та дошкільного віку сприймають все на свій рахунок - “я поганий, мене не люблять, мене не хочуть тут.”
Як вийти з цієї ситуації?
Є парадоксальний перевірений алгоритм. Кажемо щиро - молодець. Дитина потрапляє у ступор та завмирає, і на рівні глибинної потреби переконується, що зв’язок є, і я з батьками. Мене люблять. Ми продовжуємо - “ А знаєш, чому ти молодець? Томущо ти нас захищаєш, ти нам допомагаєш.”. Дитина відчуває стрес, дитина до 8-9 років дуже сильно прив’язана до батьків. І, якщо батьки відчувають стрес, то дитина не може його не відчувати. Як дитина може зарадити ситуації? Вона не може вас захистити фізично? Дитина, починає давати сигнал тривоги - мама та тато, будьте обережні. І, коли батьки їй кажуть, “ти молодець, бо ти нас захищаєш, я знаю, що тобі можливо зараз сумно і можливо страшно, - і такою поведінкою намагаєшся вберегти нас від чогось невідомого, чогось неприємного та небезпечного. Щоб ми не ризикували та залишалися вдома”.
Для більшості дітей - будинок асоціюється з відчуттям безпеки, і необхідність покидати його - незрозуміла.
Таким чином, ви додаєте дитині до єдиного способу впливу ще один. Це не чарівна пігулка, але батьки мають розуміти, що дитина має мати можливість теж кудись подіти емоції.
З точки зору психології, якщо дитина канючить - це означає, що її тіло справляється з емоціями. Вони не залишаться у її тілі та не залишаться потім у вигляді посттравматичного стресового розладу. Це те, що ми можемо зробити на рівні поведінки.
Війна триває вже певний період, і діти задають страшні запитання. “Мама, чому у нас війна, чому нас хочуть убити? Мама, а вони тебе вб’ють, мама, а вони мене вб’ють? А що ми їм зробили?” І що відповідати на такі запитання, коли дорослі самі в шоці.
Варто пам’ятати, що ми, дорослі знаходимося у дуже непростому стані, і він пов’язаний з тим, що значну частину свого життя ми прожили у мирних умовах - 30, 40 50 років без війни. І на фоні нашого мирного життя війна видається чимось дуже полярним та неадекватним. На вулиці 2022 рік, а люди стріляють один в одного.
В дітей немає такого великого досвіду життя за мирних умов.Для дітей ця різниця не настільки кричуча, і вони легше сприймають те, що відбувається.
Дорослі на дітей проектують власні відчуття. У дітей, у віці до 8-9 років з мамою спільний вайфай, і хочете ви цього чи ні, дитина буде переймати стан мами. Виражаючи розпач, дитина часто транслює не свою емоцію, а емоцію батьків.
Що ми можемо зробити? На рівні роботи з собою, - важливо психологічно відмежувати себе та дитину, на рівні усвідомлення, що ви 2 різні індивідуми. Це зробити собі в голові, вголос не треба, це не розмова з дитиною. Це не означає, що ви менше любите свою дитину. “Моя дитина не є мною. Мої страхи - це мої страхи. І я з ними справлюся, їх я залишаю собі.” І коли ви обмежите дитину від своїх страхів, - дитині стане легше.
Так, в дитини безумовно є свій страх і своя розгубленість. Наше тіло так зроблене, що залишившись з власним страхом, маючи поряд батьків - дитина з ним справиться.
На рівні розмови, які можуть бути аргументи? У цій війні, якщо ви не є якоюсь стратегічно чи тактично важливою персоною ніхто на вас не полює. Путін не розв’язав війну, щоб знайти вас особисто, пристрелити та зруйнувати ваше місто. У вас не має таких відносин з ним, щоб травля йшла конкретно на вас. Так само прицільна пальба не йде по вашій дитині, я к і по вас.
Немає сенсу приховувати що йде війна. Це неправда.
Важливо в нейтральних тонах показати несправедливіть, що одна країна напала на іншу. І звичайно - це викличе страх смерті у дитини. І щоб заспокоїти цей страх сказати “Дивись, у цій війні ніхто конкретно не полює на дітей і на тебе. Ти не є ціллю, ти не є об’єктом, ти не є мішенню.”
Так, ми з наємо, що у цій війні гинуть діти. І якщо ваші діти про це знають, чи стали свідками, скати - “так сталося, вони загтнули, не о них прицільно цілилися, і тому важливо, щоб ми вчасно змогли побігти у сховище, де будемо у безпеці”.
Пограйтеся з дітьми у швидку евакуацію, спробуйте потренуватися, проговоріть конкретні дії, що робити у випадку завалу, знайдіть кнопковий телефон та павербанк. Поясніть, що приїдуть рятувальники, основне зберегти своє тіло. Щоб у вас та дитини були відповіді, що робити в такому випадку.
